Текля Тихан

«Як відбувається суд. Викликають по прізвищу і «с вєщямі». Судять. Дехто поодинокі. Засідають судді, високоповажні такі. Згори дивляться на нас як на «враг народу». Це підчеркують вони, шо ми зрадники… Декого судять одного, декотрі гуртами, бо в той час, коли мене судили, зі мною ще одну дівчину. Ми по справі не були, але вона підпілянка, і якогось хлопця ще судили разом з нами. Три. Засіло 17 трибуналів. У Коломиї засіло, бо стільки людей було судити. Кого попало вже судили. Судили по десятці, тоді норма була десятка, рідко хто діставав 15 каторги.»

«І в тюрмі, ще в слідстві, не суджена, мене беруть мити коридор. Мене і ще одну… І я зиркнула у смертну камеру. Ви знаєте, то нелегко було душею пережити. Камера вузенька, як двері. І посередині два бетонні стовпи. І між тими стовпами ланцюг, аби вони не мали ходу. То вони клячали – молилися. Всі четверо. Четверо їх було на смертну камеру. То вони молилися всі. Я подивилася. Мию дальше. Пізніше не було води, то нас випускали в баняки води принести в камеру. Бо в тюрмі давали воду в криницю. На подвір’ї тюрми в Коломиї була криниця. З тої криниці черпали воду і носили по камерах. Мене випускають. Ми пішли цю воду брати. І знов жахливе. Дивимося: кров по землі з головної брами, шо з таких самих коридорів іде і на подвір’я. Ця брама – кров, і дальше – кров. Куда дальше вже пішла – не знаю. І дивимося: розстрілювали отак: є стіна і так, як сходи, у долину опускається пару сходинок. І там стіна глуха, там нема ні дверей, нічого. Цього смертника, чи то буде дівчина чи хлопець, на ці сходи. – «Сходи!» Він тільки на сходи спускається – і там його розстрілювали. І тоді звідтам забирали. І кров текла, і ми це бачили.»

«І нас везли 17 добів. Було дуже тяжко, бо їсти нам в дорозі не давали… Ділилися. Добре, шо в нашому вагоні були люди господарські і вони більше хліба мали... Нам уже передавали. Ми на верхній полиці жили – я і Орест (це брат мій, теткин). І нас крихтами догодовували, бо уже свого нічого не було... Хто в поїзді умирав, то послідній вагон спорожнили, і там кидали трупи. Помирали діти, бо їсти не було шо, помирали старенькі, бо їм тяжко було, не могли дати собі раду. А коли ешелон зупинявся, тоді цих трупів десь дівали. Де – не знаємо… Тоді, вдень, конвой відкривав двері трошечки відсував і дивився на всіх. Питався, чи всі живі. А ми сиділи з братом, притулилися до тетки (тітки – Авт.) та й плачем – третій день нічо в роті не мали. А він каже: «Чого плачуть?» Молодий конвоїр. До речі, зі Східної України він був. – «Чого вони плачуть?» А люди кажуть: «Вони вже третій день нічого не їли». Він замкнув двері, пішов… Приніс кип’ятку і подав. Але як подавав, то зиркнув (подивився – Авт.) туда і туда по поїзді, бо він не входив у вагон. І подав. Люди вилляли, бо банячки ми мали, взяв хтось таки. І ми пили ту воду. То була переварена кип’ячена вода. І то нас урятувало. Це вже десь ми у Казахстані були.»

«Пішли ми туда – на сплав. Сплавляли. І раптом ріка виливає… Коли ми бродили – ті валянки зовсім мокрі. Ті штани – ватні, вже за черевики не говоримо. Ми прийшли на гору і кажем до конвоя: «Будем костер розкладати, вогонь, і будем сушитися». Якийсь старший конвой прийшов. Каже: «Дівчата, послухайте мене старого. Ви не висушитеся, ви лише розпаритеся, – а тіло деревляне, бо то в снігу бродилося і вата як набрала, каже, – ви і не вгрієтеся, і не просушитеся, а можете таку хоробу собі піднести! Ідіть, краще. Ви у русі, в тій дорозі, тіло ваше трошки розігріється і ті штани трошки нагріються. Ідіть, послухайте мене». Бог дав думку, шо це добра думка, і ми пішли. То ми прийшли у зону такі мокрі. Штани здали сушити. Ніхто нам їх не посушив, а ранком мокрі приносять знов одягати. Я буду мокре одягати? Давайте сухе! Не йду на роботу. Лишаюся. Це – відказ від роботи. Стаття. Приходить конвой, а перед конвоєм іде старший надзиратель, перевірку робить по бараках: хто вийшов, а хто лишився. І тут я лишаюся і ще кілька дівчат, але «блатні» не вийшли. А «блатні», шо їм? Оцей старший надзиратель підходить, а моє ліжко (нари) були у куточку. І він підходить до мене. Старався трошки скорше йти – я бачила через вікно. І підходить до мене… І питається мене («міняє платівку», бо ті підходять): «Чому ви не вийшли на роботу?» Я кажу: «Та дайте шось сухе одягнути! Ідіть ви, одягніть таке мокре! Ви шо собі думаєте?» І таки надзиратель каже: «Дайте їй сухі штани та черевики!» Дали. І нас кілька «політичних» в’язнів, бо в тому лагері були й «битовики», – ми вийшли.»